Начну с личных наблюдений, которые впечатались в память и, собственно, вызвали мои размышления, направленные на то, чтобы соотнести мои психоаналитические знания, мою жизнь и мои представления и о ней, и о психоанализе.

 

Вторая неделя войны. Харьков, 1,5 миллионный город в котором я живу, был подвержен уже массивным бомбардировкам. Мы уже знали, что такое жизнь  в подвале и трупы перед глазами. Мы бежали от этого ужаса, делая марш-бросок в авто переполненом стариками и детьми через всю Украину, не зная где и когда начнется налет и появятся танки. Недалеко от Харькова расположен другой миллионный город Днепро. Этот город еще не подвергался тогда бомбардировкам. Мы были поражены тому, как беззаботны, как благодушны были жители этого города. Да, конечно, они все знали и видели фото, видео, рассказы и свидетельства беженцев. Они как-то готовились даже к подобным событиям. Но при этом все-же не воспринимали угрозу всерьёз, они принимали сознательно знание об угрозе, но в глубине души были уверены, что их это так не коснется.

Детальніше: "Почему так трудно поверить в эту реальность? Психоаналитические размышления в условиях особой...

Наша українська група у складі 17 осіб, дійсних та асоційованих членів УАПП та УПО, отримала чудову нагоду взяти участь у конференції, яка була організована Німецьким психоаналітичним товариством та проходила з 19.05.22 по 21.05.22 у Гамбурзі. Захід було проведено на дуже високому рівні. Вранці відбулося вітання українських колег, які поділилися своїми історіями та думками. Інститут Міхаеля Балінта відкрив свої двери, надавши час і простір для дружньої зустрічі, в теплій атмосфері якої ми могли обмінятися своїми почуттями, а також порушити й обговорити нагальні практичні питання, з якими ми стикнулися під час вимушеної еміграції, та можливості їх вирішення для подальшої професійної діяльності. Було дуже зворушливо бачити й чути в зумі наших колег, чимало з яких залишилося в Україні й не мало можливості приїхати на цю зустріч. Багато подяки лунало на адресу німецької психотерапевтичної спільноти, зокрема Крісти Хак – голови робочої групи німецького психоаналітичного товариства. Кріста зробила неймовірний вклад не тільки в можливість УАПП провести таку зустріч, але й допомогла багатьом українським сім'ям знайти житло та влаштуватись у Німеччині.


Доповідь Михайла Львовича німецькою мовою «Чому так важко повірити в цю реальність? Психоаналітичні роздуми в умовах підвищеної небезпеки» не залишила аудиторію байдужою, викликавши чимало думок та почуттів. «Ми були щасливі, що д-р Суслов зміг висловити  багато з того, що нас усіх хвилює. Також він надав нам чимало нової та важливої інформації щодо ситуації в Україні. Проте, незважаючи на щільний графік, у нас усіх залишилося відчуття потреби подальших зустрічей, щоб мати змогу поставити свої питання та обмінятися із паном Сусловим та нашими українськими колегами своїми враженнями, які так непросто було витримувати емоційно. Доктор Суслов закінчив свою лекцію, сповнену оптимізму та бойової мужності,  впевненості в тому, що Україна переможе в цій війні», – прокоментувала Marianne Leuzinger Bohleber, одна з організаторів конференції. Наша зустріч завершилася спільним фото, і ми попрощалися, плекаючи надію зустрітися знову.

 

                                                                                                                                                                                                                                                   Христина Хачатурова

 

фото конф

Дорогі колеги!


Наш обов'язок, як фахівців та професіоналів, реагувати на запит суспільства та потреби наших пацієнтів. Пропонуємо вам пройти програму "Надання першої психологічної допомоги в екстремальних умовах".


Зараз, за умов війни, такі знання – надзвичайно потрібні у нашій професії!


2, 9 та 16 квітня о 16.00 (по Києву) он-лайн у ZOOM.

Детальніше: Тренінг "Перша психологічна допомога та кризова інтервенція"

В грудні минулого року я був в Португалії. Одного дня я поїхав на машині взятій в оренду, на набережну в місці Порто, щоб пробігти поруч з океаном, прикидаючись, на мить, заможним європейцем, котрим я ніколи не був і не ніколи не буду. Тоді вранці ще було темно і я намагався встигнути до світанку, щоб зустріти схід Сонця, зателефонувати своїй мамі, та показати їй величезні хвилі океану, які підіймаються на тлі сонця. Той ранок в Порті і розмову з мамою я згадую кожен день. Річ в тому що моя мама ще не бачила Океану і це для мене особиста трагедія…

 

Це повинно було бути відео про поїздку в Португалію, про прогулянки з друзями по вулицях Лісабону, про Міс Року де ти стаєш зовсім маленьким від того що все навколо таке величезне, там повинно було бути купання голим в Атлантичному океані, та спроби перекричати шум великої води, про злих і зовсім не страшних собак що гавкають з балконів своїх власників, коли ти їм посміхаєшся та підіймаеш руку, щоб привітати.

 

Таке відео більше не є можливим, принаймні на довгий час.
 
Ще лишились почуття, ще є змога кохати. Як ніколи мене переповнює відчуття гордості, та вдячності, але також я задихаюся від ненависті та страху. Страху від того що моя мама може ніколи не побачити океан.

 

Щоб переглянути відео, перейдіть будь ласка за посиланням:   where will you go ?